Це бета-версія нового сайту Нового Времени. Надсилайте свої зауваження на адресу newsite@nv.ua

Як я переїхав із Сан-Франциско до Києва. Блог Пітера Сантенелло

25 лютого, 09:03 3633
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Фото: petersantenello.com

Україна – країна з унікальним характером, що не прагне комусь догодити

Це перша частина історії Пітера. Продовження читайте у розділі Погляди 

Слово таксі підкралося до мене низьким гомоном, немов звук старої вантажівки, готової піднятися на гірський перевал. Більшість чоловіків із голови до ніг були одягнені в чорне. Під стукіт високих каблуків об поліровану підлогу я проходив повз сім'ї, що воз'єднуються, закохані пари, приглушене світло флуоресцентних ламп і квіти, які були всюди.

Я глянув через дорогу на незакінчене будівництво під сірим небом. Запах дешевого горілого палива повертав мене в ті деякі частини світу, які передвіщають пригоди.

Перші враження від України були не з приємних. Тим, хто планує подорож, в якій все буде під контролем, найкраще одразу піднятися назад ескалатором у зону вильотів міжнародного аеропорту Бориспіль і сісти на перший же рейс до Праги або Дубаю, де все більш впорядковано і створено для туристів.

Але це не мій стиль. І я не засмучусь, якщо більше ніколи не зіштовхнуся з обмеженістю Лас-Вегаса.

Я завжди шукав автентичне і справжнє. Тому Україна сподобалася мені з перших кроків. Характер цієї країни сирий, позбавлений фільтрів, правдивий. Унікальна і має власний стиль. Не прагне комусь догодити. Тут ти стикаєшся із чимось особливим.

Я приїхав з Італії, де тиждень провів у сільській місцевості за дві години їзди на північ від Рима. Планував змотатися до Києва на три дні, щоб побачитися із друзями, потім на поїздах і автобусах повернутися до Рима, а потім полетіти додому в Сан-Франциско.

Якщо Рим здався мені затхлим, запиленим й усталеним, то в Києві відчувалося життя і щось особливе. І хоча формально я – громадянин Італії (нехай і не жив там ніколи), ця країна завжди здавалася мені переоціненою.

Все, що є прекрасного в Італії, лежить на поверхні. Найкраще в Україні заховано за зачиненими дверима. Це і глибока розмова після першого, досить жорсткого погляду, і красива квартира, в яку потрапляєш, пройшовши запущений сходовий майданчик, ліфт, подібний на камеру смерті, і три намертво замкнені замки у броньованих дверях. Уся сіль тут у суті, а не в упаковці.

Я бував в Україні кілька років тому. І цього разу помітив багато суттєвих відмінностей. Країна і люди здалися мені більш згуртованими, машини зупинялися на пішохідних переходах (чого я не спостерігав раніше), неймовірні художні інсталяції прикрасили стіни будівель, нові кафе і ресторани вишикувалися у ряд на старих міських вулицях. У повітрі було більше оптимізму.

Молодь ширяла у паралельному всесвіті – на інших частотах, ніж глобальні геополітичні розклади і непідконтрольний їй хід історії. Молоді люди раділи плину життя вперед і до того ж перебували в теперішньому моменті, відчуваючи зв'язок одне з одним. Відчувалося щось середнє між азартом і тривожним передчуттям невідомого.

Музиканти прикрашали вулиці звуками. У Києва була і залишається сила зупинити мене, змусити сісти на лавці в парку, подивитися в небо і припинити боротися. Такою силою володіє далеко не кожне місто. Взагалі, таких дуже мало.

У Києва була і залишається сила зупинити мене, змусити сісти на парковій лавці

Друг, відвідати якого я приїхав, дуже непогано влаштувався в українській столиці за ті два місяці, що тут жив. У нього вже було своє коло спілкування, дівчина, робота над стартапом і залучення розробників. Україна повністю заволоділа його думками. Він, здається, знайшов своє місце.

Після того, як я провів у Києві два тижні, друг сказав: "У тебе є така можливість жити тут, якої, можливо, більше ніколи не буде. Так чому б не спробувати?"

Формально я міг зробити такий сміливий крок. Міг керувати своїм бізнесом із будь-якої точки земної кулі. Мій потяг до пригод лише міцнішав. І я подумав, що більше виросту як особистість, якщо знову житиму за кордоном, вийду із зони комфорту і дізнаюся більше про іншу країну і про себе самого в процесі всього цього.

Коли я залишав Україну, то глянув на цю країну по-іншому. Чоловік, що в жахливій манері зазивав у так зване таксі, чимось нагадував людину, яка пропонує присісти і випити разом, і всіх тих, кого я так часто зустрічав протягом двох тижнів, – їхні суворі обличчя легко осяювала щира усмішка.

Почався довгий політ додому. Десь над Ґренландією, поки я перетинав один за іншим часові пояси на шляху до Каліфорнії, голос друга звучав у моїй голові дедалі голосніше. Я став мріяти про те, як переїду в Україну. До моменту приземлення у Сан-Франциско рішення було прийнято.

Опубліковано в журналі Новое Время за 28 лютого 2018 року. Републікація повної версії тексту заборонена. 

Тепер Пітер живе в Києві і продюсує відео про Україну. Один із найвідоміших роликів Fish out of water – про його життя в українській родині в селі Осипенко. Більше про життя Пітера можна  читати у Facebook або на його сайті petersantenello.com чи слідкувати за ним в Instagram. 

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут