Побудь Танею: 5 найдивніших книжок сезону. Блог письменника

1 квітня 2017, 13:21 901
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
Побудь Танею: 5 найдивніших книжок сезону. Блог письменника - фото

rodovid.net

Картина з альбому Макса Вітика "Воїни світла"

Автори цих книжок конструюють в своїх творах навіть не альтернативну, а зовсім неіснуючу реальність 

Принаймні, її невеселі, а іноді, навпаки, комічні сліди не часто зустрінеш у нашій сірій дійсності. І промовляють згадані автори часом не від імені своїх героїв, а зсередини образу. «Побудь Танею», пригадується, просив герой Пелевіна у свого ігрового партнера.

Персонажі у цьому огляді часто-густо бувають не те що Танею (чи пак Анею, як у книжці відомого київського автора), а взагалі істотами, позбавленими статі. Як, власне, сам дух романного дійства.

Євген Мінко. Я, Анна Чилаґ. – К.: Ультрадрук, 2016

Ця книжка, мабуть, найдивніше явище сезону - якщо в українській літературі, заклопотаній підготовками до численних форумів видавців та інших суто реалізаційних заходів, взагалі бувають якісь сезони. В процесі оприлюднення проекту Євгена Минка взагалі нічого не пропонувалося, крім нетривалого ознайомлення з авторами, сяким-таким текстом і його роз’ясненням у вигляді лекції.

Річ у тому, що одразу після презентації книжки і фотографій, які її ілюструють, рештки видання були привселюдно спалені. Залишки у вигляді проданих примірників – це все, що залишилося після вогняного перформансу, який, звичайно, апелює до «смерті автора» в інтерпретації Ролана Барта. Що ж до решти перверсій, то у даному випадку автор книжки віщає від імені Анни Чиллаґ – дівчини, яка уособлює торгову марка засобів для догляду за волоссям, популярних в Європі на зламі XIX-ХХ століть. Образ Чіллаґ був відомий жителям всіх імперій, в яких протягом кількох десятиліть постійно друкувалася газетна реклама цих засобів.

Власне, за таким самим принципом і побудована книжка. Кожна історія починається зі сповіді чергового героя, що нагадує «парфумерний» оригінал. Так, наприклад, до нас несподівано озивається Валері Соланс, яка стріляла в Енді Уорхола, а слідом – такий собі Жан, що цілком може бути Бодріяром, відомим адептом поп-науки нашого сьогодення. І поєднує всі ці оповідки, ілюстровані історією ХХ століття у фотографіях Валерія Милосердова, саме образ Анни Чиллаґ. «Коли стародавні монархії вкрилися коростою тріщин, - нагадує вона про силу реклами, - я виявилася тим клеєм, що певний час зберігав єдність Старого світу».

Макс Вітик. Воїни світла. – К.: Родовід, 2016

Дивна краса цього художнього проекту, альбому живописних робіт, присвячених Євромайдану, полягає в його стихійності. По-перше, автор – львівський художник з освітою геолога - ніколи не планує своїх робіт. Все народжується ніби полум’я, розгоряючись і кидаючи спалахи на всі боки мистецького простору. Картини, що, зокрема, інтерпретують знакові багаття на київському Майдані, мають колосальні розміри. Їх колористика вражає. Химерні постаті «воїнів світла», які нібито постали із первісного космосу природи, заворожують своєю емоційністю, непідробною правдивістю, вибуховою енергетикою. Енергетика революції та протистояння владі, якою сповнені ці гігантські полотна, закликають до зовсім інакшої, альтернативної інтерпретації відомих подій на Майдані. А сам автор-художник став випадковим (точно випадковим?) ілюстратором поєдинку Добра і Зла, перебуваючи і всередині битви, і понад нею, і начебто збоку епохальних революційних подій.

Патрік Оуржеднік. Європеана. - Л.: Видавництво Старого Лева, 2016

У цій дивакуватій книжці світ складається з «художніх» скалок - фіктивних епізодів, невигаданих небилиць та інших парафраз з літературної класики, здебільшого з Гашека і Хармса. У першого царі з цісарями на обгортці солдатського печива трималися за руки, немов граючись у крілика в ямці, у другого такі огірки продавалися у крамницях, що ніяким бабам, які масово випадали з вікон, навіть не снилися. Точніше, снилися, але зазвичай в Україні, куди щастя, як писав Цибулько, «приходить, мов у бабську зону морквина, – покришене».

У цьому балаганному паноптикумі фактів чудовий абсурд змагається з яскравим гротеском за право називатися сучасною історією. Тут росіяни винайшли революцію, американці - бюстгальтери, а німці - спеціальних жінок, які під час війни розпилювали згорілі трупи на добриво для дерев. Трупи в руїнах будинків були скручені в клубок, а інколи два чи три трупи, як у Гашека, трималися за руки або обнімалися. А одна жінка не хотіла пиляти, і її вирішили розстріляти за саботаж, але солдати вже встигли дезертирувати. Втім, занурення у постмодернізм все одно тривало, і після емансипації жінок та винаходу контрацептивів і одноразових пелюшок кількість дітей в Європі зменшилася, зате зросла кількість іграшок, гойдалок, песиків і хом'ячків.

Владимир Рафеенко. Долгота дней. – Х.: Фабула, 2017

Дивність цього роману не лише в тому, що в першій його частині розповідається історія героя, а в другій він сам про все розповідає у власних новелах (що, безперечно, відсилає до досвіду «Доктора Живаго» Пастернака). Загалом нова книжка донецького автора, який мешкає нині в Києві, – про «умовне місто Z на сході України», з якого його герой втік було в столицю, оскільки надто тісним і жорстоким виявився «русский мир», який окупував його рідні краї. По суті, це хроніка подій, зав'язана на історії чергового бідаки-фотографа, який, не вірячи в долю, довго придивлявся до шабашу диких гастролерів на чолі з російськими «відпускниками» аж поки страшна трагедія не увірвалася в його особисте життя.

Кохання, смерть, втеча від долі, яку, як відомо, конем не об’їдеш. Навіть виїхавши в столичні далі, як, власне, й автор роману, наш герой змушений повернутися. Гіркі подробиці злиденного побуту в рідному місті, яке тепер не «может спать спокойно», переплітається з реалізацією творчого завдання, яке він звично вирішив поставити перед собою, щоб не помічати повсюдну окупаційну «довготу днів». З іншого боку, як вважає сам автор, його книжка виходить далеко за межі військової тематики. «Тому що це, перш за все, роман загалом про Україну, - пише він. - Про національні та культурні виклики сучасності. Про жагу до життя і невідворотність смерті. Про щастя бути людиною».

Bandy Sholtes. Остров Sziget, или Труселя Iggy Попа. - К.: Люта справа, 2017

Герой-авантюрист цього дивного «напівфестивального» роману, наче славний Остап Бендер, продає очманілим туристам-меломанам шматки туалетного паперу по двадцять баксів – вуха чистити, ну і на концерті щоб не оглухнути. Але суть не в цьому. Головне - все це продається. І папір, і лайно, і сама книга.

«Первыми подошли сгибающиеся от смеха хорваты, - повідомляють нам статистику продажів. - Зрачки - размером с блюдечко. Они сказали по-английски, что после magic mushrooms мои бумажные «уши» им очень хорошо зашли. Уходя, искренне благодарили. Под грибами невозможно благодарить неискренне». Що далі? А далі – ще більше, навіть назви розділів цієї дивакуватої «грибної» книжки здатні привабити і одночасно відвернути.

Всі ці казки часів недорозвиненого соціалізму могли складати наші дорогі друзі з ближнього зарубіжжя, звідки вони передавали концерти з польського Сопота і балет з Фрідріхштадтпаласт в НДР, але переповідає їх автор з Ужгорода, веселий і дивний адепт панк-літератури. «Идут два Jim Morrison-а. Встречают шатающуюся чувиху с незажженной сигаретой в губах, в майке Doors и гово­рят ей: - Слушай, девочка, у нас проблема… Смотри, я - Jim Morrison, и он - Jim Morrison. Что нам делать? А чувиха отвечает: 1. - Вы что, не видите, что я пьяная?! 2. - Come on, baby, light my fire!.. 3. - Да? А я вообще Frank Zappa!»

Більше блогів тут

Спецвипуск НВ Style

В гостях у Роберта Гулієва

Знаменитий український винороб влаштовує екскурсію у своєму будинку на березі моря в Одесі, показує сад, створений парковим архітектором Берлусконі, розкриває тонкощі власного бізнесу і пригощає чудовим шардоне 2016 року з особистого винного льоху

Читати журнал українською