Українське кіно на Берлінале: нам є, чим пишатися. Блог кіноексперта

14 березня 2017, 08:47 641
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Фото: ivona.bigmir.net

Дуже люблю Берлінський фестиваль. Передусім за те, що він, на відміну від інших, орієнтований на глядача

Якщо Венеціанський фестиваль, наприклад, – це торжество досвіду і традицій (все-таки, найстаріший у світі), а Каннський – свято гламуру (пройти на кінопоказ тут можна тільки за запрошенням), то Берлінале – тепла, демократична кінотусовка. У буквальному сенсі. Напевно, тільки на цей фестиваль німці і гості з усього світу приїжджають як на пікнік, розбиваючи наметові містечка просто біля кас. Столиця Німеччини в ці дні стає одним великим кінотеатром – кіно показують у 30 кінотеатрах.

Берлінале таким планувався спочатку. Його засновниками стали союзники часів Другої світової війни: США, Велика Британія і Франція. Саме в цей період, через шість років після закінчення війни, американський офіцер Оскар Мартей, куратор союзницьких військ США з питань кінематографу, вирішив, що саме кіно зможе максимально швидко змусити людей забути про жахи війни і повернутися до нормального життя. І не помилився.

Його ідею підтримали. Перший міжнародний фестиваль у Берліні відкрився 6 червня 1951 року. Його керівником став публіцист і кінознавець Альфред Бауер. Саме під його керівництвом фестиваль отримав всесвітнє визнання. У часи Холодної війни його назвуть «вітриною вільного світу». До слова, на цьому фестивалі право визначати переможців отримали саме глядачі. Загалом, демократія в повному сенсі цього слова.

Що далі, то більше. У 1977 році новий директор Берлінале Вольф Доннер, журналіст і кінокритик, розвертає фестиваль у бік молодого кіно, а також переносить час проведення з червня на вогкий лютий, перетворюючи найдепресивніший місяць року в один з найбільш очікуваних. У червні городянам і так добре, а ось у лютому треба б допомогти.

Цьогоріч організатори спробували зробити все, щоб поменше нагадувати глядачам про те, в який неспокійний час нам доводиться жити. Адміністрація міста забезпечила максимальний рівень захисту, причому максимально непомітно. У столиці перебувала рекордна кількість поліцейських, переодягнених у цивільне, які змішалися з натовпом і, як кажуть, «не відсвічували».

Ще одна особливість Берлінале в тому, що практично всі його переможці – це сенсація

Імідж фестивалю в місті дуже високий. Одна лише думка про те, що подія опиниться під загрозою зриву, здається для місцевої влади чимось надзвичайним. Ці десять днів місто живе фестивалем, насичується нею до наступного року. Зізнаюся, заздрю тому, наскільки берлінці вболівають за свій Берлінале, як вони залучені в нього. Дуже сподіваюся (ні, не так – впевнений!), що прийде час, коли в Києві під час проведення кінофестивалю «Молодість» буде така ж атмосфера, а кияни відчують себе його невід'ємною частиною.

Ще одна особливість Берлінале в тому, що практично всі його переможці – це сенсація. Намагатися передбачити, який фільм візьме головний приз - все одно, що ворожити на кавовій гущі. Ось і цього разу «Золотого ведмедя» отримала угорська стрічка Про тіло і душу Ільдіко Еньєді. Гран-прі журі – за відкриття нових перспектив у кіномистецтві - поїхав в Сенегал. Його отримала драма Фелісіте режисера Алена Гоміса. Загалом, як не старайся, а журі Берлінале зуміють здивувати, відкопавши черговий режисерський або акторський талант край світа, тим самим виписавши йому путівку у велике кіно.

Україна теж не загубилася на останньому Берлінале. Судячи з постійної активності біля 24-метрового українського стенду, наша країна, як і раніше, в тренді в Європі і світі. Про нас згадали, зокрема, завдяки фільму Процес – про суд над українським режисером Олегом Сенцовим. Фільм Аскольда Курова пройшов у рамках програми спецпоказів Berlinale Special. За колегу заступилася Європейська кіноакадемія, члени якої звернулися до російської влади із закликом звільнити Сенцова. А голова академії, Агнешка Холланд, під час виступу на кінофестивалі відкрито назвала нашого земляка жертвою політичних репресій.

Ще одна знакова подія для нашої країни – гран-прі в номінації «Молодіжні фільми», яке завоювала стрічка спільного україно-німецького виробництва під назвою Школа №3. Режисери: Єлизавета Сміт і німець Георг Жено. Фільм знятий на основі п'єси Миколаївка Театру переселенця, яким вже кілька років опікується Георг Жено. У роботі над п'єсою німецькому режисерові допомагала український драматург Наталя Ворожбит.

В основі сюжету – монологи тринадцяти дітей з Миколаївки Донецької області, яка є одним з епіцентрів воєнних дій. Влітку 2014 року в миколаївську школу влучив снаряд і зруйнував її. Учні розповідають про свої переживання, показують дорогі серцю предмети. По суті, вони ще діти, яким довелося рано подорослішати. Але в їхніх очах немає страху, вони не звертаються до жалю - вони продовжують жити, радіти, сподіватися і займатися мистецтвом.

В офіційному описі Школи №3 на Берлінале говориться: «Період, відображений у фільмі — це межа між війною і миром, дитинством і дорослим життям. Ці діти хочуть бути почутими, і їм є, що сказати. Це фільм про дружбу, перше кохання, плани на майбутнє». Особисто для мене цей фільм – дуже точна ілюстрація того, що відбувається в нашій країні, яка не тільки воює, але і продовжує мріяти, любити, творити і вірити в happy end своєї історії без усіляких винятків. А хіба може бути інакше?

Більше поглядів тут