Віддалений гавкіт собак. Інтерв’ю з командою фільму про війну на сході України, який претендує на Оскар

17 лютого, 14:04 2345
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
Віддалений гавкіт собак. Інтерв’ю з командою фільму про війну на сході України, який претендує на Оскар - фото

@прес-служба фільму

Кадр з фільму Віддалений гавкіт собак

Документальний фільм Віддалений гавкіт собак про події на Сході України данського режисера Сімона Леренґа Вільмонта увійшов до шорт-листа кіно премії Оскар.

Фільм зібрав нагороди понад двох десятків кінофестивалів світу – в Нідерландах, Німеччині, Норвегії, Швеції, Греції, США, Іспанії, а також отримав номінація Найкращій документальний фільм за версією Європейської кіноакадемії. Цікаво, що події в фільмі не тільки безпосередньо стосуються України. Він знімався у селі Гнутове, Донецької області і розповідає про події на сході України очима 10-річного хлопчика. Над фільмом працювали українці – журналіст і асистент режисера Азад Сафаров і журналістка і асистентка продюсера Ельвіна Сеітбуллаєва. В інтерв’ю Радіо НВ вони розповіли, як створювався фільм, про головного героя і його бабусю і їхній світогляд, данського режисера і його враження від війни на сході України, враження європейських і американських глядачів від фільму.

Чому данський режисер вирішив знімати в Україні і на таку дуже жорстку тему?

Азад Сафаров: Справа в тому, що його спеціалізація – фільми про дітей. Але якщо раніше він знімав фільми про внутрішні проблеми дітей які зростають у добробуті в Німеччині, Японії, то зараз він захотів відійти від свого стилю і показати дитину, яка росте в зовсім ненормальних обставинах: в бідності, небезпеці. І що для нас важливо, вирішив їхати знімати в Україну, а не в Сирію, і добре, щоб такі люди до нас більше приїжджали. Також Сімон розповідав, що про Україну він тоді нічого не знав, не цікавився ситуацією, не досліджував Майдан, війну. І що про все дізнавався вже під час зйомок.

Режисер фільму Сімон Леренг Вільмонт
Режисер фільму Сімон Леренг Вільмонт / Фото: @прес-служба фільму

Як ви з ним познайомилися?

Азад: Хтось написав у закритій групі, що шукають ассистента для данського журналіста і я відгукнувся. Ми зустрілися, поїхали разом в Україну, йому сподобалося і він запропонував мені з ним працювати. І потім на Схід ми їздили вже вдвох, без продюсера, фотографа як він їздить зазвичай, бо ніхто не хотів їхати в дуже небезпечні умови. Ви можете собі уявити, як страшно європейцям їхати туди, де йде війна – Сімон зробив насправді величезний крок: ми їздили на фронт, на передові позиції, на лінію розмежування, потрапляли під обстріли. Мені дуже сподобалося, що він не злякався, і продовжував знімати. 

Ельвино, а як ви познайомилися з режисером?

Ельвіна Сеітбуллаєва: З режисером мене познайомив Азад Сафаров, який розповів, що вони шукають героя для фільму – хлопчика 11 років. На той час я вже була знайома з Олегом (головним героєм фільму. – Прим. ред.). Я зустріла його, коли, працюючі на одному з центральних каналів, висвітлювала війну на сході в селі Гнутово і ми потрапили під обстріл. Шукаємо, де заховатися, на вулиці нікого і тут з будинку виходить дитина і кличе: «Біжіть до нас, ми вас врятуємо!» Ми сховалися з ним і його бабусею в підвалі.

Головний герой фільму Олег
Головний герой фільму Олег / Фото: @прес-служба фільму

Тобто він вас врятував?

Ельвіна: Так, врятував. Ми десь із годину просиділи в підвалі, спілкувалися з Олегом і його бабусею. Я тоді збагнула, що він відрізняється від інших дітей. Він дуже переживав за нас, бабусю, всіх. На той час йому було дев'ять років. Я розповіла Азаду про Олега.

Азад: А я показав сюжет Ельвіни режисеру, і той одразу сказав: «Їдемо до нього». Ми приїхали, поспілкувалися, і одразу розуміли, що ось він наш герой. 

Але ж героїв двоє – Олег і Ярік!  

Азад: Насправді героїв троє – ще є бабуся. Центр уваги під час зйомок постійно переходив від Олега до бабусі. І куди би ми з фільмом не їздили, всі казали: «Чому немає номінації Найкраща бабуся в світі? Бо наша бабуся настільки крута, настільки психологічно підкована у спілкуванні з дітьми. І ви правильно кажете: у фільмі ще є Ярік, бабуся, а також друг Костя, з яким Олег поводиться зовсім інакше, ніж з бабусею. Фільм розповідає не про одного героя, а розкриває стосунки героїв і показує їхню підтримку одне одного.

Кадр із фільму
Кадр із фільму / Фото: @imdb

Діти все одно залишаються дітьми, вони хочуть гратися попри те, що навкруги іде війна, яка стала для них звичайним життям.  

Азад: Ми були дуже здивовані, коли побачили, які в них іграшки. Хлопці збирали осколки від бомб, кулі... Вони ведуть між собою зовсім інші розмови. Ми навіть не питали їх про війну, вони самі розповідали: куди сьогодні стріляли, що стріляло, як стріляли. І вони нам пояснювали: якщо там свист, треба бігти туди. Тобто з одного боку вони звичайні діти. З іншого – вони зовсім інші діти, як каже Ельвіна, в них сприйняття життя зовсім інше, у свої дев'ять-десять років, а вони спілкуються з тобою так, наче їм 18. 

Поясніть будь-ласка назву фільму Віддалений гавкіт собак?

Азад: У режисера дуже поетичне пояснення. По віддаленому гавкоту собак завжди можна зрозуміти, що дуже близько небезпека. Так собаки попереджають військових, коли починаються обстріли, коли хтось незнайомий проходить повз. І це життя поблизу небезпеки – це і є життя Олега і його бабусі.

Як вдалося вмовити героїв зніматись?

Азад: Насправді, нам уже потім розповідали, що коли ми в перший раз приїжджали, селом поповзли чутки, що «приїхали іноземці, щоб викрасти наших дітей». Уявіть собі, двоє неголених чоловіків ходять по району і розпитують про дітей. Тому не всі погоджувалися, дехто боявся. Це все ж таки війна, вони замкнені, їм важко. І нам пощастило, що бабуся виявилась дуже відкритою. Спочатку вона ходила за нами, коли ми знімали дітей на вулиці. Ну, хто одразу ж довірить дитину незнайомим людям?! А потім вже після другої чи третьої зйомки заспокоїлася. Ми поводилися відкрито: сідали з ними їсти, навіть ночували в них, щоб познімати стрілянину вночі. Ми з ними жартували, гралися із дітьми, і це допомогло нам прибрати стіну між нами і зробити так, щоб вони не боялися і не соромилися камери. Ви помітите, що вони абсолютно не звертають уваги на камеру. А бабуся, тільки після того, як ми показали їй, що вона красива в кадрі, сказала: «Гаразд, знімайте». 

Кадр із фільму
Кадр із фільму / Фото: @прес-служба фільму

Ельвіна: Бабуся дійсно не відразу погодилася зніматися. Вона дуже переживала. Ще до початку зйомок я їй казала: «Олександро Миколаївно, не переживайте, все буде дуже добре. Азад – друг, він нічого поганого не хоче. Через вашу історію про Україну дізнаються всі, і це найголовніше. І ви станете відомою». У фільмі все так, як і в житті. І перед камерою вона веде себе так, як і в житті.

Азад: А ще бабуся сказала, що вона офіційно нас усиновила – мене і режисера. (Сміється.) 

Наскільки режисер сприйняв іншу реальність: не європейську і навіть не столичну українську, а реальність фронту? 

Азад: Коли ми тільки починали знімати, і десь на відстані десяти кілометрів щось бухало, він присідав на землю і казав: «А чого всі ходять по вулицях?» Тобто люди вели звичайне життя, йшли собі на ринок. Він не розумів, що всі звиклися з цим. Минуло буквально два-три тижні, і він вже мене питав: «Чого ми не їдемо на фронт? А чого так тихо? Що трапилося?» Тобто і він встиг звикнути. Це погано насправді, що люди  призвичаюються. Більше того, Сімон хоче знімати другий фільм на Донбас, і ми вже готуємося до зйомок.

І теж про дітей?

Азад: Так, він знімає фільми лише про дітей. Це його жанр. Сімон не злякався. А ще він дуже здивований тим, які гостинні люди навіть біля фронту. Він розповідав, що в Японії, де він знімав, його герої для нього були не такі близькі і відкриті, як в Україні. Наші люди стали для нього величезним шоком і сюрпризом. Якщо ми затримувались і не приїжджали, всі питали бабусю, коли ми вже приїдемо. Всі знали його ім’я. Продавщиця питала: «Де той Сімон?» Усюди, куди ми заходили, нам казали: «Сідайте з нами, поїжте». Отже нас спочатку боялися, а потім через певний час з нами всі подружилися, і його це дуже-дуже дивувало.

Кадр із фільму
Кадр із фільму / Фото: @imdb

Спочатку ви збиралися знімати короткометражку, а потім виявилося, що матеріалу забагато, і вирішили робити 90 хвилин. 

Азад: Трошки інакше. Коли Данський, Шведський і Фінський інститути кіно передивлялися перший відзнятий матеріл, вони запропонували збільшити хронометраж до 30 хвилин, потім до 40, а потім до формату повнометражного кіно, коли побачили, яка ситуація в регіоні, де ми знімаємо, подивилися на героїв. Крім того готується ще дитяча версія. Фільм вийшов дуже крутим, але в такому вигляді його не можна показувати дітям через жорсткі європейські норми. Фільм перероблять під дитячий формат: додадуть відео, приберуть відео обстрілів. Він матиме назву Війна Олега.

В документальному кіно оператор і режисер не можуть вплинути на дії акторів. Розкажіть про епізод з пневматичним пістолетом і про поранення Олега? 

Азад: Під час зйомок були такі випадки, що я вам чесно скажу, коли ми знімали в траншеї на передовій, це було б для мене і Сімона менш небезпечно, ніж коли діти бавилися. Коли діти бавилися, я зазвичай стояв за Сімоном, хапався за голову, бо вони стріляли з пневматичної зброї...

Кадр із фільму
Кадр із фільму / Фото: @прес-служба фільму

Де вони її взяли?

Азад: Приніс друг Кості, ми обіцяли не називати його ім’я. Але потім, на щастя, зброя десь зникла. Костя у фільмі розповідає, як на восьме березня йому хтось стрельнув з цією зброєю в лоба, і в нього навіть шрам залишився. Тому перед кожною зйомкою я саджав їх і казав: «Так, ми не можемо втручатися, але ви мені обіцяєте, що ви не наставите зброю одне на одного, не будете стріляєте по горобцях і все таке». Але навіть не це було страшно. Страшніше було, коли вони кидали в пляшки камінці або стріляли в них з рогатки, або просто пляшки кидали і Ярік бігав прямо під цими «обстрілами». І ти не знаєш, як їх забрати, а режисер вважає, що втручатися неправильно, бо ми всі в дитинстві таке робили. І якщо ми втрутимося, то це вже буде не документалка, а награне. Слава Богові, обійшлося. А наступного ранку, після того, як Олег поранився, він запитав у Кості, чи пістолет на запобіжнику. Це було смішно дуже, коли дитина знає навіть такі речі. 

Він сам поранився?

Азад: Так, авжеж, сам. І коли ми принесли Олега до хати, то у всіх майнула одна думка: «Кого першого зараз вдарить бабуся: режисера, мене чи Костю, який стріляв з пістолета». Але вона настільки психологічно витримана. Я і всі інші її потім питали: «Це нереально, ви спокійно реагуєте, як так?» На що вона відповіла: «Якби я показала свій страх, він би запанікував, втратив би свідомість і все таке. А я вже навчена, знаю, що треба тримати себе в руках». Ми повезли Олега до лікарні, з'ясувалося, що все гаразд, і тільки тоді вона дала собі волю. Але в той момент знімаючи ми були дуже вражені, наскільки вона вміє себе тримати. Моя б мама вже панікувала, кричала б: «Що ти наробив» і тому подібне.   


Олександра Миколаївна в такому світі живе, що якраз панікувати не потрібно.

Ельвіна: Вона вже давно живе в Гнутове, ще в молодості там працювала. Вони живуть у крайньому селі, на крайній вулиці, а за кілька кілометрів вже територія, окупована Росією. І хоча це неправильно, але до війни Олександра Миколаївна звикла. Війна стала її повсякденним життям. Вона її психологічно загартувала. В фільмі бабуся розповідає, що, коли вночі стріляють, вона миє підлогу. Діти питають: «Бабусю, що ви робите?» А вона відповідає: «Та поки стріляють, я хоч помию». Вона так себе поводить, аби не злякати дітей: «Як що я покажу, що боюся, що тоді буде з дітьми?». Вона каже, що в 2014-2015 роках були страшні обстріли, і хоч зараз стріляють менше, тиша її теж лякає. Бо не знаєш, коли знову почнуть.

Кадр із фільму
Кадр із фільму / Фото: @прес-служба фільму

Прем’єра фільму відбулася в Амстердамі. Як в Європі сприйняли фільм?

Азад: Я був на цій прем'єрі. Поруч зі мною сиділа з одного боку літня пані, з іншого – молода дівчинка, і я за їхньою реакціє судив про реакцію глядачів. Вони нормально сприймали: плакали, сміялися. Європейські глядачі були вражені, що таке відбувається в Україні. Пройшло майже п’ять років від початку війни, а після показу в Нью-Йорку люди виходили з зали і казали: «А ми не знали, що там таке відбувається. Дякуємо, що ви показали це. Підемо в Інтернет і почитаємо більше». З одного боку дуже дивно, що про наші події хтось може досі не знати, з іншого боку, не всі ж українці знають, що відбувається в Сирії чи інших країнах. Тому дуже круто, що завдяки таким фільмам привертається увага до подій, і хоча б 10% людей підуть додому і прочитають більше. Реакція на фільм дуже тепла. Люди розуміють, що відбувається. А на прем’єрі в Амстердамі одна жінка, обираючи фільм в номінації Приз глядацьких симпатій, заявила: «Я вам поставлю одиницю за те, що дозволили вбити жабу».

Як Олександра Миколаївна і Олег потрапили до Нью-Йорка?

Азад: Олександра Миколаївна дуже хотіла до Нью-Йорка. До речі за три години до потягу, вона впала і підвернула ногу, але пообіцяла: «Я буду повзти до вокзалу, але я поїду». Для неї це була казка, як і для Олега. Уявіть собі, людині 55 років, а вона по суті ніде, окрім Маріуполя і родичів у Росії, не була, і ось вона вперше сідає в літак, вперше летить через океан. І так само Олег. Вони відповідали на питання після показів дуже відверто і спокійно. Ми були дуже вражені. А Олег вийшов з аеропорту вперше і каже: «Де журналісти? Я готовий відповідати на питання». 


Зіркова хвороба?

Азад: До речі, в Олега якраз зіркової хвороби немає, він нічого не боїться: «Я готовий». Але що дивно, що коли їх питали «Чи хочете ви залишитися?» вони відповідали «Ні». Казали, що «Ми сумуємо за домом. Так ми знаємо, що там стріляють, там погано, але ми хочемо додому». У Олега запитали: «Чим відрізняється Нью-Йорк від вашого Гнутового?» А він відповів: «У вас ночі тихіші». На що всі почали сміятися, тому що Нью-Йорк і тихо – такого не може бути. На що Олег сказав: «У вас не стріляють». І в залі запала тиша, бо було зрозуміло, що він має на увазі. Я думаю, що ця поїздка була дуже важливою і для нас, і для них. І бабуся зараз каже: «Я хочу, щоб Олег вивчив англійську, щоб він вчився, працював, піднімався на ноги, а не лише сидів в цьому селі».

Кадр із фільму
Кадр із фільму / Фото: @imdb


Як в Гнутове сприйняли повернення Олега?

Ельвіна: Він вчиться в школі. Бабуся розказувала, що дуже добре до нього ставиться і директор школи, і вчителі, і діти. А Олег говорив ще коли ми спілкувалися в Нью-Йорку, що «Я такий же, як був до поїздки, я простий Олег, друг для всіх». Олег каже, що у нього відбулась лише одна зміна: раніше в нього була одна подруга, а зараз – п'ять. (Сміється.)

Їдучі на Схід, багато люди намагаються щось привезти, чимось пригостити тих, хто там живе. Чи робив щось Сімон?

Азад: Авжеж ми приїжджали не з порожніми руками, намагалися привозити якісь подарунки. Проте ми з самого початку попередили родину, що знімаємо не комерційний проект, і тому грошей не буде. До речі, в селі всі бабусі казали: «Тобі за це не платять,  чого ти знімаєшся?». Вона казала: «Я хочу, щоб мою історію розповіли, мою дитину показали». І, знаючи, що вони за це не отримають грошей, вони все одно знімалися. Але ми, авжеж, приїжджали з подарунками. І вони, до речі, нас теж здивували, подарувавши шарфи і шапки. Аж ніяково було, адже ці люди живуть у скруті, у них небагато грошей. Але це був постійний обмін подарунками.

Дивитися повне інтерв’ю:

Спецвипуск НВ Style

В гостях у Роберта Гулієва

Знаменитий український винороб влаштовує екскурсію у своєму будинку на березі моря в Одесі, показує сад, створений парковим архітектором Берлусконі, розкриває тонкощі власного бізнесу і пригощає чудовим шардоне 2016 року з особистого винного льоху

Читати журнал українською