Керманич Одеського кінофестивалю. Юлія Сінькевич в ефірі Скажених псів Олексія Тарасова

26 квітня 2018, 21:11 661
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Генеральний продюсер ОМКФ Юлія Сінькевич

Днями Українська кіноакадемія вручила свої призи найкращим українським фільмам. Напередодні вручення Золотої Дзиґи в авторській програмі Олексія Тарасова Скажені пси побувала Юлія Сінькевич – Генеральний продюсер Одеського міжнародного кінофестивалю, член наглядової ради, співзасновник Української Кіноакадемії і член Європейської Кіноакадемії.

Хочеться почати з того, навіщо нам потрібна Українська Кіноакадемія? Зрозуміло, що вона потрібна для того, щоб нагороджувати українське кіно, надихати українських кінематографістів, сприяти розвитку. Але є ще думка, що Українська Кіноакадемія, яка з'явилася минулого року і вперше вручила свої призи Золота Дзиґа, з'явилася трохи передчасно, тобто трохи раніше, ніж з'явилося достатньо українського кіно, яке варто нагороджувати. Як ви вважаєте?

Я не думаю, що вона з'явилася передчасно, тому що ідея ця витала в повітрі давно, вона не є ексклюзивною, оригінальною або інноваційною. Присутність Кіноакадемії і кінопремій в інших країнах – це абсолютно гармонійна, органічна частина кіноіндустрії. Так, в Україні кіно почало хорошими темпами розвиватися тільки з 2010 року. Я пам'ятаю, на тому ж Одеському кінофестивалі в перші роки не було достатньо фільмів для того, щоб сформувати повноцінну програму українських фільмів, я вже не кажу про конкурсну. Це було з серії – показуємо все, що є для того, щоб кількість переходила в якість. Але ця ситуація стрімко змінювалася. І коли останні 4 роки декларуються цифри, що в рік проводиться приблизно тридцять українських фільмів і стільки ж виходить у прокат, то наступним логічним кроком стало створення Української Кіноакадемії. Але тільки на самій церемонії торік ми зрозуміли, наскільки це було важливо. Тому що та атмосфера, те емоційне сприйняття того, що відбувається, яке не мало жодного стосунку до розважальної програми, те, що роками накопичилася важливість бути оціненим саме своїми колегами, це дуже зчитувалося. Це було зворушливо до сліз.

Одне з критичних зауважень в бік Української Кіноакадемії було в тому, що не було достатньо критеріїв, щоб вибирати кіноакадеміків. Хто ці люди? Як вони туди потрапили? Хто оцінює і вирішує, хто отримає приз?

Перше, чим ми були спантеличені задовго до того, як анонсували створення Кіноакадемії. Це якраз те, як буде формуватися членство в Кіноакадемії. Для цього ми вивчили регламенти і Європейської Кіноакадемії і БАФТА, щоб застосувати цю практику у нас. І ті люди, які мають право і є кіноакадеміками, вони відповідають всім критеріям.

Скільки людей в Українській Кіноакадемії зараз?
Зараз 340 членів приблизно.


Я думаю, наші слухачі здивовані, і вони не очікували, що у нас стільки кінематографістів у країні.

Ми зробили попередній прогноз і у нас було приблизно 600 осіб. Хоча зараз дуже активно розвивається кіноіндустрія, дуже багато з'являється нових імен і в режисурі, і серед продюсерів, акторів, сценаристів, тому ця цифра має зростати. Мені б дуже цього хотілося.

Коли ми говоримо і про Одеський кінофестиваль, на цей час найпотужніший кінофестиваль в Україні, і про Українську Кіноакадемію і церемонію вручення, дуже багато розмов про червону доріжку. Багато і часто критикують недостатньо добре одягнену публіку. У випадку з Одесою це ще трохи пояснюється тим, що це південне місто, і люди надягають все краще одразу. Що потрібно зробити, щоб ми перестали сміятися над червоними доріжками, а почали милуватися?

Це питання, яке постає пеерд нами вже багато років у контексті Одеського Кінофестивалю, оскільки він виник хронологічно раніше Української кінопремії. Але насправді, між доріжкою фестивалю і кінопремії великий контраст. Якщо подивитися на червону доріжку Золотої Дзиґи минулого року, де була тільки професійна спільнота, вона має трохи інший вигляд.


Дотримується дрес-код, black tie, так?

Так, але в Одесі ситуація інша, тому що дійсно дуже різноманітна публіка приходить на відкриття і закриття. Але ми зі свого боку і у співпраці з нашими колегами з журналу Elle пропагуємо, пояснюємо, що таке black tie, з чого він складається, яка сукня або ж чоловічий костюм підходить під це поняття. Навіть робили окремі добірки, де пояснювали, що до чого. Якщо озирнутися на 5-6 років назад, ситуація все-таки змінюється на краще.

Можливо, варто виставити кордони модної поліції?

І це є. Ось, Каннський Кінофестиваль, ти знаєш, наскільки суворий до дрес-коду.


Там навіть фотографів, які знімають червону доріжку, не пустять, якщо вони будуть не у смокінгу. Йдеться навіть не про костюм формальний, а просто смокінг, метелик, біла сорочка.

Ми вже вводимо на Одеському кінофестивалі такий кордон. Хто був, знає і навіть відчув на собі минулого року обмеження за недотримання дрес-коду.

Ви так і говорили: Вам відмовлено без пояснень і причин, як у нічних клубах?

Ні, просто можливості пройти саме по червоній доріжці не було. Є інший вхід для гостей, розташований з іншого боку оперного театру. Можна було скористатися ним, якщо не вдалося подбати про те, щоб був відповідний дрес-код.

Стільки розбитих сердець. Ви недостатньо гарні, щоб вийти на червону доріжку.

Справа не в цьому. Справа в тому, що все-таки це певна церемоніальність, це свято кіно, це все-таки повага до кінематографа і до того, що відбувається таке дійство. Відповідно, висловити цю повагу не настільки складно, це гарна така традиція, яка буде тільки розвиватися і надалі. Звірячих методів ми не будемо застосовувати, але посилюємо заходи.


Скільки років цьогоріч Одеському Кінофестивалю?

Дев'ять років. Буде 9-й кінофестиваль. Це великий строк. Наступного року буде 10-й ювілейний, але 9 років уже якось, навіть страшно.


Ви прийшли в Одесу великою командою 9 років тому. Як мені здається, Одеса повинна була змінитися в деякому сенсі завдяки фестивалю, зокрема. Принаймні так відбувається з іншими містами, де з'являється така велика культурна подія. Що ви помітили, як змінилася Одеса?

Саме місто змінюється не тільки через Кінофестиваль, хоча Кінофестиваль вписаний, як головна культурна подія Одеси за рік. Його, звісно, чекають. І всі місцеві бізнеси розуміють, що буде Одеський кінофестиваль, якось корелюють свої плани, ресторани відкривають, готелі відкривають. Саме життя Одеси змінилося після 2014 року.

Так, через анексію Криму, це наш головний туристичний центр зараз.

Так. І 2014-15 рік був роком переляку, бо люди туди ще активно не їздили, був занепад туристичного сезону. Зараз ситуація докорінно змінилася, готелі переповнені, вже на сьогодні складно забронювати номери. І інфраструктура розвивається, хоча не вистачає в Одесі достатньої кількості готелів, не вистачає тих самих ресторанів. Тобто місто не може поки що прийняти потрібну кількість туристів і гостей.

Якщо цифрою, скільки це людей?

Якщо говорити про Одеський кінофестиваль, то у нас 120 тисяч відвідувань у середньому. Це відвідування, звичайно, завдяки Open Air показам: великому на Потьомкінських сходах, щовечірнім показам у Зеленому театрі. Звичайно, величезна кількість людей має можливість безкоштовно дивитися кіно – якісне, фестивальне, цікаве. Але це ще великий економічний ефект. Було підраховано, що кожна людина, яка відвідує Одесу, все одно має непрямі витрати, тобто вона залишає гроші в ресторанах, вона користується таксі, вона оплачує готелі і будь-які послуги гідів. Одна витрачена гривня на організацію одеського кінофестивалю приносить до бюджету у 8 разів більше. Це математика, яка притаманна всім кінофестивалям, або ж великим культурним подіям для того, щоб залучати людей до міста. І це всі розуміють, і зараз Одеський кінофестиваль посідає центральне місце, як головна культурна подія в Одесі.


Усі хочуть бачити на кінофестивалі зірок. Ми всі хочемо, щоб найулюбленіші зірки гуляли Одесою і всі з ними фотографувалися. Дуже складно отримати зірок на Кінофестиваль, якщо ви не фестиваль класу А. Якщо це не Канни, Берлін, Венеція. І то, до Венеції зараз почали дедалі менше приїжджати. У Берліні дуже холодно. А в Канни приїжджають, тому що там тепло, море, яхти і шампанське.

Минулого року ви привезли Ізабель Юппер. Це була велика подія. Вона того ж року номінувалася на Оскар за франкомовний фільм. Усі були щасливі. Багато про це писали і говорили. Я знаю, що ви до останнього моменту не анонсували її приїзду. Як вам вдалося? Чим ви її заманили?

Ми до останнього не могли підтвердити приїзд Ізабель Юппер, тому що це був дуже тривалий процес переговорів, незрозуміло було, чи буде у неї час, чи дозволить її графік прилетіти. Вона знала про Кінофестиваль і раніше, тому що це не перший рік переговорів. Зазвичай, коли зірки такої величини з'являються на Одеському кінофестивалі, то це робота не одного року, переговори вели кілька років. Тому, вона знала про існування Одеського Кінофестивалю, і якось зійшлися зірки інші, які в небі, і вдалося їй приїхати. Це був короткий, але дуже яскравий візит для всіх. Їй Одеса дуже сподобалася. Вона прогулялася. Вона багато чого встигла.

Борщем годували її? Вона мала сказати, що їй сподобався борщ і українські гарні жінки. Що у нас зазвичай ще кажуть?

Борщу вона не їла. Жінки їй сподобалися. Взагалі вона дуже просто поставилася до їжі.


Минулого року на Одеському кінофестивалі ще була чудовий польський режисер Агнешка Холланд. Саме на Агнешку Холланд прийшло мало людей, і мене це засмутило. Було зрозуміло, що ті, хто зібралися, вони знали цього режисера. Це режисер, яка відкрила цьому світу того ж Леонардо Ді Капріо, тобто, вона зняла його в одному з фільмів, і після цього він став великою зіркою. Як доносити до глядача, який звик до голлівудського кіно, звик до великих блокбастерів, як до нього доносити, що є інше кіно, що його потрібно дивитися на великому екрані?

Сам формат Кінофестивалю, як форми демонстрації фільмів, і є одним з інструментів донесення якісного кінематографа. Покази в форматі, коли є кураторська частина, є підбір програми і популяризація цих фільмів шляхом презентації режисерами особисто своїх картин, розміщення їх у певний контекст – це й дає саме ту популяризацію.

Поговоримо чесно про українське кіно. Зараз ми бачимо такий певний розквіт. Ми бачимо, що з'являється багато українських фільмів. Цьому є причини. Зокрема, відкриті пітчинги в Держкіно, держпідтримка тощо. Але, якщо говорити чесно, шедеврів ми поки що не бачимо. Ми бачимо міцні фільми. Чому ми не бачимо шедеврів? Коли ми їх побачимо?

Я думаю, це до питання про кіноосвіту. За всієї любові до українського кіно я часто кажу таку фразу, що це, як дитина, тому ти його приймаєш таким, яким він є, але це не означає, що його не можна посварити. Шедеврів немає. Ми не говоримо про фільм, наприклад, Плем'я Мирослава Слабошпицького, який посідає окреме місце.

Статус великого фільму йому дала перемога на Каннському фестивалі у програмі Тиждень критики. Але воно багато в чому нагадує якісь коди фестивального румунського кіно. Прекрасного кіно. Коли ж у нас з'явиться шедевр?

Я б хотіла, щоб вони з'явилися дуже скоро, але якщо не буде вжито глобальних заходів, щоб поліпшити систему кіноосвіти, боюся, вони можуть і не з'явитися. Тому що в цій справі, у виробництві фільму, у режисурі, у сценарній справі не буває «раптом», не буває генія, який просто сидів у себе вдома, не мав практичної навички, не знав, у кого вчитися, а просто дивився багато фільмів. Він ось так раптом не прийде і не зніме шедевр. Тому, якщо не буде зрушень в освіті, то прориву може і не відбутися.

Тобто, так, ми бачимо цих талановитих режисерів, сценаристів. Так, їм потрібно зняти один, другий, третій фільм. Імовірно, четвертий фільм буде дійсно таким, який ми захочемо дивитися через 50 років, так?

Ми говоримо про те, що це авторське кіно. Якщо говорити про кіно продюсерське, то потрібно добре володіти ремеслом. І цієї школи, як такої, її не видно поки що. І вона повинна бути створена, повинна бути підтримана державою, повністю реформована система, і тоді будуть шедеври, буде ще більше гарного, якісного кіно. Досить песимістично поки, але будемо реалістами, фільми є, таланти є. Я дивлюся на Грузію, в якій технічно фахівці не підковані з огляду на різні обставини, але школа і бачення у них збережені. Це дуже талановиті режисери, які все одно мають абсолютно впізнаваний свій почерк, який можна відрізнити від європейського кіно впізнаваним стилем. Ти одразу розумієш, що це грузинський режисер.

Який з українських фільмів, якщо залишити за дужками фільм Слабошпицького Плем'я, справив на вас найбільше враження? Я теж скажу. Саме на Одеському кінофестивалі я побачив фільм Романа Бондарчука Диксиленд, документальний. Він знімав його 8 років. Я побачив там само, на Одеському кінофестивалі фільм Головна роль, теж документальний, режисера Буковського, він там знімає свою маму, актрису. Це дуже сильне кіно. Мені так здалося. Знайшло емоційний відгук у моєму холодному серці.

Я збиралася назвати ці два фільми, зокрема. І тут дійсно цікаво, що документальне кіно якось більший відгук знаходить у серці. Мені складно виділити фільми, тому що я трохи по-іншому дивлюся. А особливо, коли ти знаєш процес виробництва фільму. Я можу відверто сказати про фільми, які мені не подобалися.

Які?

Минулого року, чесно, Ржака.

Томашпольського?

Так, вибачте, Дмитре, дуже поважаю, але особисто я не зрозуміла мета цієї картини.

Ефір програми Олексія Тарасова Скажені пси. Гість – Юлія Сінькевич

Скоро буде Каннський Кінофестиваль, один із конкурентів Одеського Кінофестивалю, не найголовніший, але досить вагомий просто тому, що йому багато років. Ми зараз бачимо ситуацію, коли українських фільмів немає в конкурсі. Того самого Сергія Лозниці, який завжди вважався одним з улюбленців Каннського фестивалю, його часто брали, він брав участь в Особливому Погляді. Торік його фільм Лагідна був в основному конкурсі. І є художній дебют Романа Бондарчука Вулкан, який теж подавався на конкурс. Що сталося?

Я ще не бачила фільм Вулкан. Я маю його подивитися цього тижня. Бачила тільки певний шматок, тому що цей фільм, як проект, переміг минулого року на Одеському кінофестивалі в секції Works in progress, його назвали найкращим проектом. І все здається дуже цікавим, я дуже чекаю моменту, коли я його подивлюся. У програмі Каннського фестивалю у Тижні критики є фільм у копродукції з Україною. Там є українська лінія сюжетна. Цей фільм я бачила.

І як він?

Мені він здається дуже цікавим. Звичайно, це не фільм про Україну, але там є абсолютно логічна українська сюжетна лінія. Фільм про жінку на своїй особливій війні. Що стосується Сергія Лозниці, я не знаю закулісної історії відбору фільмів Каннського кінофестивалю. Це взагалі мало хто знає, тому що вона завжди оповита таємницею, якісь фільми додають в останній момент. Як це відбувається, мені не відомо. Але, звісно, Тьєррі Фремо, арт-директор Каннського кінофестивалю має головне слово. Щодо Сергія Лозниці, я думаю, що два роки поспіль бути в основному конкурсі Каннського кінофестивалю дуже складно.

Я теж так думаю. У нас жевріє надія, що разом із новим фільмом Ларса фон Трієра у конкурсну програму додадуть і новий фільм Сергія Лозниці Донбас.

Авторська програма Олексія Тарасова Скажені пси виходить в ефірі радіо НВ щосереди о 21:00 - 22:00

Вибір редакції

IT-індустрія

Сьогодні, 20:00

article_img
Секретна хмара. Google розробляє таємне програмне сховище для бізнесу
Політика

Сьогодні, 14:10

article_img
Відсторонення Супрун: шість повноважень, яких суд позбавив главу МОЗ
Компанії/Ринки

Сьогодні, 08:24

article_img
Готівка, перекази та пенсії. Як працюватиме монетизація субсидій

Головне

Політика

Сьогодні, 18:32

article_img
Парубій підписав закон про зміни до Конституції про курс в ЄС та НАТО
Теніс

Сьогодні, 16:48

article_img
Збірна України обіграла Болгарію на Кубку Федерації
Події

Сьогодні, 20:43

article_img
Принижує людську гідність: Бекіров розповів про перебування в СІЗО Сімферополя